§ 4. Способи набуття і припинення права власності - А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової....

§ 4. Способи набуття і припинення права власності

Як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, зазначених у ЦК України.

Всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності (і відповідно суб'єктивне право власності), можна поділити на первісні і похідні.

За первісних фактів право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників, за похідних — право власності виникає у суб'єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника.

До первісних способів набуття права власності належать:

створення нової речі внаслідок виробничої діяльності (виробництва), переробки речі (специфікації), володіння плодами і доходами, націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку, вилучення безгосподарно утримуваних пам'яток історії і культури, безхазяйне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба.

Деякі способи характерні для виникнення будь-яких форм власності, зокрема виробництво, переробка речей, плоди і доходи. Але є й способи, притаманні лише державній власності:

націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку або пам'яток історії і культури, знахідка, скарб.

Похідними способами набуття права власності визнаються численні цивільні угоди, а також спадкування за законом і заповітом.

Виробництво — один з найпоширеніших способів набуття права власності. Створення нової речі як у промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі, незалежно від форми власності, характеризує процес розширеного відтворення. Таким чином, виробнича діяльність виступає підставою (способом) набуття як колективної чи державної (майно виробляють колективи громадян), так і індивідуальної власності (суб'єктом виступає окремий громадянин).

Специфікація. Цей спосіб набуття права власності охоплює переробку чужої речі, внаслідок чого створюється нова, або виготовлення нової речі з чужих матеріалів. Якщо переробка здійснюється із матеріалів власника, який сам і здійснює виробничий процес, то питання про власника нової речі не викликає труднощів. Коли ж річ виготовляється з чужих матеріалів або переробляється чужа річ, виникають певні труднощі у визначенні власника, хто ним буде — той, кому належали матеріали (або стара річ), чи той, хто вклав свою працю.

Специфікатор (особа, яка переробляє річ) може стати власником нової речі за наявності двох умов одночасно:

а) вартість виготовлення речі перевищує вартість матеріалів (або вартість старої речі); б) специфікатор не знав і не повинен був знати, що виготовляє речі з чужих матеріалів, які належать іншій особі.

Якщо специфікатор визнається власником речі, він має повернути цій особі вартість належних їй матеріалів або компенсувати вартість старої речі. Коли ж вартість матеріалів перевищує вартість речі, власником речі визнається власник матеріалів. Він може залишити річ за собою, сплативши витрати на її виготовлення, або відмовитися від неї на користь специфікатора.

Але у цивільному законодавстві питання про специфікацію розв'язане лише у ст. 155 ЦК Литви. Інші держави, зокрема Україна, це питання вирішують за аналогією.

^ Плоди і доходи. За загальним правилом, встановленим ст. 133. ЦК України, одержання плодів і доходів є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди, приплід тварин, доходи її власникам, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою.

Але закон у деяких випадках вирішує це питання інакше. Так, ст. 22 Закону України "Про власність" передбачає, що продукція, вироблена орендарем з використанням орендованого майна, та одержані від неї доходи є його власністю. Диспозитивний характер ст. 133 ЦК України дає змогу визначити долю плодів і доходів також угодою між власником речі та іншою особою.

^ Похідні способи набуття права власності пов'язані з переходом права власності, як правило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку попереднього власника.

У науці цивільного права питання похідних способів набуття права власності пов'язується з проблемою правонаступ-ництва.

Припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас на основі того самого юридичного факту, зокрема договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо.

Отже, при переході права власності виникає правонаступ-ництво. Деякі автори, використовуючи правонаступництво як універсальний критерій для розмежування первісних і похід-

них способів набуття права власності, до похідних відносять і такі підстави виникнення права власності, як націоналізація, конфіскація, реквізиція, але більшість авторів схиляється до того, що похідними слід визнавати підстави, які залежать від вол/попереднього власника'.

Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, позики. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі стає її власником. Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права власності, як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон.

Зауважимо, що при похідних способах набуття права власності на нового власника переходять усі обов'язки, які мав попередній власник майна. Наприклад, якще за договором купівлі-продажу, дарування або внаслідок спадкування майна, з приводу якого раніше було укладено договір найму, майно переходить до іншої особи, то за ст. 268 ЦК України при переході права власності на здане у найом майно від най-модавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника.

Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, являють собою юридичні факти, визначені законом. Оскільки виникнення права власності на річ однієї особи здебільшого означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави для припинення його.

Разом з тим не завжди припинення права власності пов'язано з правонаступництвом і новим правом власності. Це буває, наприклад, коли власник повністю вживає належне йому майно (продукти харчування). Аналогічна картина виникає і у разі виробничого вжитку матеріалів. Але якщо при особистому вжитку право власності на річ взагалі припиняється, у разі виробничого вжитку у зв'язку з припиненням права власності на дану річ виникає право власності на нову.

Право власності припиняється й тоді, коли власник відмовляється від належної йому речі у зв'язку з її непотрібністю (знищення, викидання) або коли має місце загибель речі внаслідок випадкової події стихійного характеру чи протиправ-

' Право собственности в Украине / Под. ред. Я. Н. Шевченко. — К., 1996. - С. 30-46.

них дій інших осіб. Практика знає випадки, коли право власності припиняється у результаті прийняття відповідного акта органами державного управління, зокрема у разі вилучення худоби при епізоотіях.

Таким чином, підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

^ А. Залежать від волі власника:

а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;

б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;

в) знищення або викидання майна власником. ^ Б. Не залежать від волі власника;

а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;

б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;

в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

§ 5. Встановлення моменту виникнення права власності

Важливе теоретичне і практичне значення має правильне визначення конкретного моменту виникнення у особи права власності, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦК України при відчуженні речі ризик випадкової загибелі або її випадкового псування переходить на набувача водночас з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом або договором. З цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження набутим майном.

Чинне цивільне законодавство передбачає правила про визначення моменту виникнення права власності щодо випадків переходу майна від однієї особи до іншої за договорами. Так, відповідно до ст. 128 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі ре-

12 9-321

чі, якщо інше не передбачено законом або договором. Наведеною нормою встановлено загальне правило про виникнення у набувача права власності на майно з моменту передачі речі. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправлення набувачеві і здача на пошту для пересилання набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа про речі (ч. 2 ст. 128 ЦК). Водночас сторони на свій розсуд мають право визначити угодою будь-який інший момент, який не збігатиметься з моментом передачі речі. Між тим у ЦК України відсутні норми, які б безпосередньо визначали законодавче той чи інший момент виникнення права власності. Лише останнім часом подібні норми було закріплено в деяких законодавчих актах, зокрема у законодавстві про приватизацію, про що буде сказано пізніше.

Неоднозначну оцінку дістала ст. 227 ЦК України, за якою договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією із сторін є громадянин, і недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору. Крім того, такий договір підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів'. Зміст наведеної статті іноді давав привід для висновку про те, що право власності у набувача будинку виникає лише в момент нотаріального посвідчення договору2. Однак, на наш погляд, достатніх підстав для такого висновку немає. Цілком очевидно, що зміст ст. 227 ЦК України про обов'язковість нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу жилого будинку не можна розглядати водночас як правило про порядок переходу до набувача права власності на будинок. Якби законодавець мав на увазі встановити особливий момент виникнення у набувача права власності на жилий будинок, то безумовно передбачив би це відповідною правовою нормою. Оскільки ж цього не сталося, то логічно, що і при відчуженні жилих будинків (нині квартир) має застосовуватися загальне правило ст. 128 ЦК України про момент виникнення права власності.

Безпосередньо таку реєстрацію здійснюють бюро технічної інвентаризації (БТІ).

2

Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар. — К, 1971.-С.131.

Інша справа, що до недавнього часу у формалізованих нотаріальних договорах про відчуження жилих будинків, як правило, спеціально не йшлося про момент виникнення у набувача права власності, а відтак вважалося, що при нотаріальному посвідченні договору відбувалася символічна передача жилого будинку, вручення ключів тощо (звичайно, якщо між сторонами не було іншої додаткової домовленості). Отже, у будь-якому разі право власності на жилий будинок за договором про його відчуження (якщо однією із сторін є громадянин) не може виникнути у набувача раніше нотаріального посвідчення, оскільки такий договір набуває юридичної сили лише з моменту його нотаріального посвідчення.

Особливу позицію щодо кооперативних квартир висловив Пленум Верховного Суду України, який у своїй постанові 'Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 p. (зі змінами від 25 грудня 1992 p.), зазначив, що право власності на куплену квартиру у будинку ЖБК у покупця виникає з моменту укладення нотаріально посвідченого договору (п. 6-2).

ЦК України не передбачив правових наслідків щодо недодержання вимог ч. 2 ст. 227 про реєстрацію нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу за участю громадянина. Однак її зміст дає достатньо підстав для висновку про те, що відсутність такої реєстрації не тягне за собою недійсність такого договору1. Правила ст. 227 ЦК України поширюються також на купівлю-продаж квартир, договори дарування нерухомого майна за участю громадянина та договори довічного утримання (хоч у ст. 426 ЦК прямої вказівки на це немає).

ЦК України не встановив правила про обов'язковість нотаріального посвідчення та реєстрацію угод з відчуження жилих будинків та іншої нерухомості, які укладаються лише між юридичними особами. Тому можна вважати, що право власності на будівлю, відчужувану за договором купівлі-продажу між юридичними особами, має виникати за ст. 128 ЦК України. Водночас необхідно зазначити, що нормативні акти радянського періоду передбачали обов'язкову реєстрацію всіх будинків і домоволодінь у межах міст і селищ міського типу,

У деяких союзних республіках колишнього СРСР у цивільних кодексах (РРФСР, Латвійської РСР, Молдавської РСР) передбачалося, що нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу жилого будинку є недійсним, якщо він не був зареєстрований у державних органах.

12*

яка здійснювалася на підставі Інструкції про порядок реєстрації будинків і домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства 31 січня 1966 р.1. Реєстрації підлягали будинки із закінченим будівництвом та прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконкомом місцевої ради на підставі документів, які "встановлюють право власності (пра-вовстановлюючих документів)" відповідно до додатку. Серед таких правовстановлюючих документів, зокрема, зазначалися: свідоцтва про право власності, договори купівлі-продажу, міни, дарування, свідоцтва про право власності на спадщину, акти відведення земельної ділянки під будівництво та акти державної комісії про введення будинку в експлуатацію.

Зазначена Інструкція втратила чинність у зв'язку з затвердженням Державним комітетом України по житлово-комунальному господарству 13 грудня 1995 p. Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у Мінюсті України 19 січня 1996 р. за № 31/1056. Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 р. за № 399/2839 була затверджена Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, у зв'язку з чим зазначені Правила втратили чинність. Відповідно до цієї Інструкції до об'єктів нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації, зокрема, віднесені: будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані неокремих земельних ділянках, квартири багатоквартирних будинків. Державна реєстрація нерухомості має велике практичне значення для покупця чи іншого її набувача, адже вона дає їм можливість пересвідчитися у наявності у продавця права власності на відчужувану нерухомість.

В новому законодавстві дещо розширилося коло випадків обов'язкового нотаріального посвідчення угод з наступною їх реєстрацією у державних органах та законодавчого визначення моменту виникнення права власності. Так, відповідно до ст. 27 Закону України "Про приватизацію майна державних

1 Государственный нотариат. — К., 1982. — С. 242.

підприємств" (у первісній редакції) договір купівлі-продажу об'єкта приватизації підлягає нотаріальному посвідченню, а також реєстрації виконкомами рад народних депутатів протягом одного місяця з дня його укладення, а порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти визначається відповідно до законодавства (на жаль не зазначено, якого законодавства).

По-іншому було вирішено це питання у первісній редакції Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", у ст. 24 якого прямо зазначалося, що до покупця, який придбав на аукціоні, конкурсі об'єкт приватизації, переходить право володіння, користування та розпорядження цим об'єктом з моменту удару молотка ліцитатора або підписання протоколу засідання конкурсної комісії про визначення остаточного переможця, при викупі підприємства — з дати прийняття органом приватизації рішення про викуп. На перший погляд складається враження, що у зазначеній статті під переходом прав володіння, користування та розпорядження об'єктом приватизації не йдеться про перехід права власності. Але вже сама назва цієї статті — "Право власності" — знімає подібні сумніви. Введення в закон зазначеної норми інакше як унікальною казусною ситуацією назвати не можна, адже мабуть вперше в законодавчій практиці визнано можливість виникнення права власності у набувача майна до укладення договору купівлі-продажу (в даному випадку — об'єкта приватизації).

Зміст ст. 24 також суперечить ст. 25 цього закону, відповідно до якої право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, посвідчуваному в нотаріальному порядку з наступною реєстрацією місцевою радою народних депутатів (пункти 1 і 2). Тобто тут уже начебто обставини, викладені у ст. 24, не підтверджують виникнення у набувача об'єкта приватизації (переможця аукціону, конкурсу) права власності. Однак у подальшому ще глибше ускладнює ситуацію норма п. 4 ст. 25, за яким договір купівлі-продажу є підставою для внесення коштів у банківську установу, і покупець зобов'язаний здійснити обумовлені платежі протягом ЗО календарних днів з моменту переходу до нього права власності на об'єкт приватизації. Тим самим законодавець знову дав привід для неоднозначного тлумачення статей 24 і 25 закону

щодо моменту виникнення права власності на об'єкт приватизації.

На наш погляд, переможець аукціону чи конкурсу може набувати переважне перед усіма іншими особами право на укладення з ним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації. Тому цілком обгрунтовано законодавець у новій редакції Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 15 травня 1996 p.' усунув цю недоречність шляхом введення норм про те, що "право володіння, користування і розпорядження об'єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу" (ст. 22). І хоч у цій статті не йдеться про момент виникнення права власності, але це розуміється само собою, оскільки зазначені правомочності саме і становлять зміст права власності.

Дещо по-іншому розв'язано це питання у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" у редакції від 19 лютого 1997 р.2. У ст. 27 цього закону визначено, що "право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу". Наведені норми за своїм змістом не суперечать одна одній. Проте наявність подібних розбіжностей у приватизаційному законодавстві щодо врегулювання однієї проблеми свідчить про неузгодженість дій законодавців у нормотворчому процесі. На наш погляд, більш вдало вирішено питання права власності на об'єкт приватизації у ст. 27 вищезгаданого закону.

Певним чином врегульовано відносини щодо переходу права власності на земельні ділянки у Земельному кодексі України, яким, зокрема, передбачено, що право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними органі-заціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право (ст. 22). Таким документом є державний акт на право власності, який видають і реєструють відповідні ради народних депутатів (державні адміністрації), форму якого затверджує Верховна Рада України (ст. 23). При цьому такий порядок переходу права власності встановлений незалежно від правової підстави набуття земельної ділянки у власність — у порядку безоплатного надан-

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 34. — Ст. 160. 2 Там само. - 1997. - № 17. - Ст. 122.

ня землі для ведення фермерського чи особистого підсобного господарства, для присадибної ділянки, для садівництва, для дачного і гаражного будівництва, а також на підставі успадкування, купівлі-продажу, дарування та обміну, одержання частки землі у спільному майні подружжя, що визначено ст. 6 Земельного кодексу. Наведене означає, що Земельним кодексом встановлено два різновиди підстав одержання громадянами земельних ділянок у власність — у порядку безоплатної передачі земельних ділянок у власність радами народних депутатів та на загальних цивільно-правових підставах (купівля-продаж, міна, дарування тощо).

Встановлення законодавцем для набуття земельних ділянок за цивільно-правовими угодами такого самого порядку переходу до набувача права власності, як і для випадків безоплатної передачі громадянам земельних ділянок у власність, не можна вважати досконалим. За таких умов можливі ситуації, в яких правове становище продавця і покупця є невизна-ченим, зокрема в період від моменту укладення нотаріально посвідченого договору до моменту реєстрації державного акта на право власності. Крім того, в разі смерті покупця у цей проміжок часу проблематичною стає можливість успадкування спадкоємцями придбаної померлим земельної ділянки. Ця невизначеність поглиблюється відсутністю законодавче визначеного терміну здійснення такої реєстрації.

Особливий порядок переходу права власності встановлений Указом Президента України "Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" від 14 жовтня 1994 р. У п. 8 цього Указу зазначається, що право власності покупця на земельну ділянку, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва, виникає з моменту реєстрації свідоцтва про власність місцевим органом Державного комітету України по земельних ресурсах, про що робиться відповідний запис у земельно-кадастрових документах і що посвідчується державним актом на право власності на землю. Отже, в даному випадку право власності на придбаний покупцем об'єкт незавершеного будівництва виникає після видачі державного акта на право власності.

У Земельному кодексі України передбачено спеціальні правила щодо переходу права власності на земельні ділянки при відчуженні будівель і споруд, розташованих на цих ділянках (ст. ЗО). Так, при переході права власності на будівлю і

споруду разом з цими об'єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування (якщо таким правом володів продавець) земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. При цьому право власності або право користування земельною ділянкою у випадках, перелічених у ст. ЗО Земельного кодексу, посвідчу-ється радами народних депутатів'. Таким чином, при відчуженні громадянами будівель і споруд земельна ділянка, яка перебувала у власності продавця, дарувальника тощо, може перейти у власність набувача або в момент нотаріального посвідчення договору, або в момент передачі йому будівель і споруд, або в момент реєстрації договору в державних органах, або в інший момент, обумовлений сторонами у договорі, оскільки, як уже зазначалося, чинний ЦК України поки що не приурочує момент виникнення у набувача права власності на нерухомість до моменту реєстрації договору, укладеного за участю громадянина, в державних органах (БТІ).

Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України (ст. 1). Така приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю, а також продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) цим громадянам, що мешкають у них або перебувають на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов (ст. 3).

Таким чином, залежно від розміру житла можлива лише безоплатна передача або частково безоплатна та частково сплатна передача житла у власність громадян. В обох випадках закон не вимагає оформляти приватизацію відповідним договором. Причому передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує

У даному випадку в ст. ЗО закралася юридична помилка, тому що ради народних депутатів не посвідчують право власності, а видають і реєструють документ, яким підтверджується право власності. Необхідно врахувати й те, що нині ці дії можуть вчиняти також державні адміністрації.

нотаріального посвідчення. У даному разі відчуження квартири (жилого будинку) від одного власника до іншого (від держави до громадянина) здійснюється у невідомій донедавна організаційно-правовій формі — без укладення договору про відчуження у вигляді оформленого належним чином єдиного договірного документа. Хоч законодавець для таких випадків прямо не визначає момент виникнення права власності, можна припустити, що таким має бути момент видачі свідоцтва про право власності, а його реєстрація є лише адміністративним актом.

Спеціальній реєстрації підлягають транспортні засоби, зброя та деякі інші об'єкти. Так, відповідно до ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски. Власники таких транспортних засобів зобов'язані зареєструвати їх протягом десяти діб після придбання, одержання або виникнення підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. З такою реєстрацією законодавець не пов'язує виникнення у особи права власності. У разі набуття транспортних засобів за договором мають застосовуватися відповідні загальні правила цивільного законодавства про перехід права власності.

Оригінальне вирішена проблема моменту виникнення права власності в Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 p.1. Згідно з п. 10 Правил "право власності на товари, передані згідно з договором у розпорядження покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку". Наведену норму не можна визнати вдалим рішенням цієї проблеми. По-перше, вона ставить у явно невигідне становище продавця, оскільки на нього покладається ризик випадкової загибелі проданого в кредит товару. По-друге, Кабінет Міністрів України перевищив свої повноваження, адже відповідно до ст. 128 ЦК України момент виникнення права власності у набувача май-

' Урядовий кур'єр. — 1998. — 9 липня.

на за договором визначається договором або законом. Постанови Кабінету Міністрів України не мають статусу закону.

Досить складними є відносини з переходу права власності на акції та інші цінні папери. Тут можливі різні варіанти встановлення моменту виникнення права власності залежно від виду цінних паперів (іменні чи на пред'явника, документарні чи бездокументарні тощо), від підстави чи способу придбання їх набувачем. При цьому слід враховувати правила спеціальних законодавчих актів, зокрема законів України "Про цінні папери і фондову біржу" та "Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів"1.

В ст. 5 Закону України "Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів" перехід права власності на цінні папери визначається наступним чином:

1. Іменні цінні папери, випущені в документарній формі (якщо умовами емісії спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються новому власнику шляхом повного індосаменту.

У разі відчуження знерухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

Права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які випливають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів.

2. Право власності на цінні папери на пред'явника, випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних паперів.

У разі відчуження знерухомлених цінних паперів на пред'явника право власності на цінні папери переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

3. Право власності на цінні папери, випущені в бездоку-ментарній формі, переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача.

Отже, аналіз чинного законодавства України свідчить про наявність значних, не завжди виправданих розбіжностей та

' ^ Кузнецова Н. С., Назсірчук І. Р. Ринок цінних паперів в Україні. — К., 1998: -С. 157-449.

прогалин у підходах до вирішення проблеми моменту виникнення права власності. Тому в новому ЦК України бажано було б сформулювати єдині критерії щодо виникнення права власності залежно від правових підстав придбання майна (створення нового об'єкта, придбання за цивільно-правовими договорами, придбання у порядку приватизації, одержання заробітної плати тощо).

Певною мірою розв'язано цю проблему у новому ЦК Російської Федерації 1994 p. (частина перша), ст. 223 якого сформульовано так:

"!. Право власності у набувача речі за договором виникає з моменту її передачі, якщо інше не передбачено законом або договором.

2. У випадку, коли відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, якщо інше не встановлено законом. "

Практично наведений текст ст. 223 відтворює дослівно текст ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р., за винятком п'яти останніх слів ч. 2 "якщо інше не встановлено законом", яких не було у ст. 135. Водночас у новому ЦК РФ з'явилася нова ст. 219 "Виникнення права власності на новостворюване нерухоме майно", в якій записано:

"Право власності на будинки, споруди та інше новостворюване нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої реєстрації".

У ст. 329 проекту ЦК України знайшли своє підтвердження положення ст. 128 ЦК 1963 p. щодо визначення моменту права власності у набувача майна за договором. Водночас у ній передбачені новели. Так, у ст. 329 проекту ЦК України зазначається, що право власності на річ за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації — з моменту його реєстрації (п. 4).

Як бачимо, п. 4 ст. 329 проекту ЦК України повторює зміст п. 2 ст. 223 ЦК РФ. Однак є сумніви щодо необхідності введення в Україні норми, аналогічної ч. 2 ст. 223 ЦК РФ у частині приурочення моменту виникнення у набувача права власності до моменту реєстрації угоди про відчуження певного майна. Такий підхід законодавця був підданий критиці ще в літературі соціалістичного періоду, в якій зверталася увага на відсутність у ЦК РРФСР визначеного терміну, протягом

якого договір про відчуження, зокрема жилого будинку, має бути зареєстрований у виконавчому комітеті. Щоб уникнути цього недоліку, пропонувалося передбачити певний строк для реєстрації угоди про відчуження жилого будинку'. Однак у новому ЦК РФ ці пропозиції не було враховано.

Російський варіант визначення моменту виникнення права власності у набувача нерухомості може поставити продавця у значно гірше становище порівняно з покупцем, оскільки, крім всього, в ЦК РФ нічого не сказано про те, хто має здійснювати реєстрацію угоди — продавець чи покупець. Наприклад, за договором купівлі-продажу громадянин придбав жилий будинок, у який переїхав для постійного проживання, а продавець виїхав для проживання в іншу країну. Покупець протягом кількох років не зареєстрував нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу (між тим законодавець якраз і не зобов'язує робити це саме покупця). За чинним законодавством, у разі випадкової загибелі будинку ризик має бути покладено на продавця, який продовжує залишатися після нотаріального посвідчення договору власником будинку, хоч фактично він себе таким вже не вважає. Ситуація істотно не зміниться навіть тоді, коли передбачити в законі тримісячний чи шестимісячний строк для обов'язкової реєстрації договорів про відчуження нерухомості, оскільки протягом цього строку зберігатиметься невизначеність правового становища покупця і продавця. За такого підходу можливі три варіанти вирішення цієї проблеми: а) встановити найкоротший термін для здійснення реєстрації угоди набувачем (наприклад, 10 днів); б) зобов'язати обидві сторони чи набувача здійснювати реєстрацію угоди про відчуження нерухомості в день нотаріального посвідчення цієї угоди, що може виявитися практично неможливим; в) зобов'язати нотаріальні контори (нотаріусів) направляти копію угоди до БТІ для реєстрації, що також може ускладнити ситуацію.

На наш погляд, у новому ЦК України варто зберегти випробуваний практикою текст ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР. Водночас необхідно врахувати вже введені новими законодавчими актами особливі випадки визначення моменту виникнення права власності, а також окремо передбачити цей момент щодо новостворюваного майна.

' ЕрошенкоА. А. Личная собственность в гражданском праве. — М.„ 1975. — С. 90.

§ 6. Правовстановлюючі документи власника

За Законом України "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ст. 4). Однак у цьому законі нічого не говориться про те, якими доказами власник повинен підтверджувати належність йому майна на праві власності. Водночас у ст. 49 закону зазначається, що володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом.

Як відомо, володіння майном може грунтуватися на праві власності на нього або на іншому титульному праві, зокрема на договорах майнового найму, схову,, довірчого управління. Тому можна вважати, що наведене положення ст. 49 Закону "Про власність" стосується будь-якого титульного володіння, у тому числі і того, яке здійснює особа щодо майна, належного їй на праві власності. Таким чином, власник не зобов'язаний у кожному випадку доводити іншим особам правомірність володіння належним майном. Однак у деяких випадках здійснення власником своїх правомочностей може ставитися в залежність від доведеності факту належності майна на праві власності даній особі. Більше того, здійснення окремих правомочностей, особливо розпорядження, можливе лише за умови наявності у власника відповідних документів (право-встановлюючих документів)', що підтверджують належність конкретного майна на праві власності даній особі.

В Законі України "Про власність" відсутній перелік пра-вовстановлюючих власницьких документів. В Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 p. наведено досить широкий перелік документів, 'їа. наявності яких можливе вчинення тих чи інших нотаріальних дій. Так, відповідно до п. 49 Інструкції при нотаріальному посвідченні договорів про відчуження жилого будинку, а також іншого нерухомого майна, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, що підтверджують право

Унормтивно-правових актах в одних випадках вживається термін "Правовстановлюючі", в інших — "правовстановлювальні" документи.

власності на зазначене майно у осіб, які його відчужують, а саме:

— нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни;

— договір купівлі-продажу, зареєстрований на біржі;

— свідоцтво про придбання жилого будинку (частини будинку) з прилюдних торгів;

— свідоцтво про право приватної власності на будинок (частину будинку);

— свідоцтво про право власності, яке видається відповідним органом при приватизації житла, об'єктів незавершеного будівництва, автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню тощо;

— свідоцтво про право на спадщину;

— свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя;

— договір про поділ майна;

— рішення суду, арбітражного суду тощо;

— державний акт на право колективної чи приватної власності на землю.

Дещо по-іншому сформульований подібний перелік в Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженій наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 p. В ній до правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, віднесені:

1. Договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.

2. Свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що їх видають державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси.

3. Свідоцтва про право на спадщину, видані державними нотаріальними конторами.

4. Свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами

5. Свідоцтва про придбання об'єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого майна, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.

6. Свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна, видані органами місцевої виконавчої влади чи місцевого самоврядування.

7. Свідоцтва про право власності, видані органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді.

8. Свідоцтва про право власності на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, оформлені консульськими установами України.

9. Договори купівлі-продажу, міни, зареєстровані біржею.

і0. Договори відчуження між юридичними особами недержавної форми власності.

! 1, Рішення судів, арбітражних судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна.

і 2. Акти про денаціоналізацію (демуніципалізацію) будівель.

13. Витяг із нотаріально посвідченого договору, укладеного між житлово-будівельним колективом або членом цього колективу і виконкомом міської (районної) ради депутатів трудящих, про безстрокове користування відведеною земельною ділянкою і про будівництво багатоквартирного будинку з правом власності на окрему квартиру, за наявності акта про прийняття будинку в експлуатацію.

14. Рішення товариського суду про розподіл майна колишнього колгоспного двору.

15. Мирова угода, затверджена ухвалою суду.

16. Накази органів Фонду державного майна з додатком — переліком об'єктів нерухомого майна про передачу у власність цих об'єктів акціонерним товариствам. '

17. Копія виконавчого листа щодо конфіскації об'єкта нерухомого майна та копія опису нерухомого майна, затвердже-"а суддею.

Дублікати правовстановлювальних документів, видані но-; 'ріальними конторами, приватними нотаріусами, органами

•:риватизації, державними архівами.

Звичайно, що юридична чи фізична особа, яка значиться ' одному з вищезгаданих документів власником об'єкта нерухомості чи його набувачем повинна вважатися законним во-

•тодільцем допоки у судовому порядку не встановлено інше. Відтак власникові з такими правовстановлювальними документами не може бути відмовлено державними чи іншими органами у здійсненні ним правомочностей лише з міркувань сумнівів у достовірності їх видачі.

Порядок видачі правовстановлювального документа на окремі об'єкти нерухомості передбачається окремими законодавчими актами, зокрема Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", Земельним кодексом України. У таких випадках правовстановлювальні документи (свідоцтво право власності на приватизовану квартиру чи будинок, державний акт на право колектвної чи приватної власності на землю тощо) мають відповідати вимогам цих законів, оскільки їх недодержання може бути підставою для визнання правовстановлювального документа недійсним.

Крім об'єктів нерухомості, у власності фізичних і юридичних осіб, держави і територіальних громад може бути і будь-яке інше майно (рухоме, індивідуально-визначене або визначене лише родовими ознаками тощо). Щодо такого майна також може виникати потреба у встановленні його належності конкретному суб'єктові. Однак законодавче ці відносини допоки врегульовано недостатньо, за деякими винятками. Так, при відчуженні автомобілів, автобусів, самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів та мотоколясок нотаріусу можуть бути подані свідоцтва про реєстрацію, технічні паспорти, реєстраційні талони, а при відчуженні тракторів, самохідних шасі, самохідних меліоративних, дорожньо-будівних машин і тракторних причепів — свідоцтва про реєстрацію машин. Однак при цьому необхідно враховувати, що безпосередньою правовою підставою виникнення у особи права власності на транспортні засоби є договори купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування та інші правові підстави, за якими вчиняється їх державна реєстрація та визначається особа власника, а відтак свідоцтво про реєстрацію, технічний паспорт, реєстраційний талон водночас набувають ознак правовстановлювального документа.

Державна реєстрація цивільних повітряних суден, морських торговельних суден визначається відповідно до Повітряного кодексу України, Кодексу торговельного мореплавства України та спеціальних нормативно-правових актів.

Згідно з п. 4 ст. 5 Закону України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" підтвердженням права власності на цінні папери є сертифікати, а в разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі — виписка з рахунку у цін

них паперах, яку зберігач зобов'язаний надавати власнику цінних паперів.

Однак для переважної частини рухомих майнових об'єктів законодавець не передбачає певних правовстановлювальних документів. У такому разі право власності може підтверджуватися різноманітними доказами, зокрема договорами, свідоцтвом про право власності на спадщину, актами передачі-приймання майна, розписками. При цьому юридична сила щодо підтвердження належності рухомого майна може бути різною, що залежить від багатьох обставин. Так, письмовий договір купівлі-продажу щодо рухомого індивідуально-визна-ченого майна матиме усі ознаки правовстановлювального документа, але лише за умови визначення в договорі особи набувача (власника) та індивідуалізації предмета купівлі-продажу. Такої юридичної сили, притаманної правовстановлю-вальному документу, не матиме договір купівлі-продажу щодо рухомого майна з родовими ознаками, оскільки за таких обставин, як правило, неможливо зафіксувати юридичну належність такого майна саме даному власникові. Тому у разі спору щодо належності рухомого майна з родовими ознаками суд має встановити усю сукупність доказів, щоб виявити його законного власника.

В роздрібній торгівлі, у сфері побутових послуг певне доказове значення для виявлення власника придбаного товару можуть мати квитанції, чеки, накладні, технічні паспорти, замовлення тощо.

У підприємницькій практиці досить часто постає питання про правове значення для встановлення права власності взяття юридичною особою майна "на баланс". В судово-арбітражній практиці та юридичній літературі взяття майна на баланс розглядається як бухгалтерсько-облікова операція, а не як безспірний правовстановлювальний документ. Такий підхід заслуговує на підтримку, адже рішення про зарахування майна на баланс приймається юридичною особою в односторонньому порядку.

Таким чином, усі документи, що підтверджують право власника на належне йому майно можна поділити на ті, які безпосередньо засвідчують особу власника (правовстановлювальні), і ті, які лише опосередковано підтверджують право власності особи на майно (правопідтверджувальні).

Глава 19. Право приватної власності


2761170723517245.html
2761265275862858.html
2761371160446809.html
2761492003919565.html
2761591025561243.html